Шокуючі подробиці фронту: лікар із Києва Євген Дубровський пише правду без цензури

Київський військовий лікар Євген Дубровський розповідає про війну на передовій через свою книгу, де описує життя солдатів та боротьбу за виживання без прикрас.

Євген Дубровський: лікар, який перейшов на фронт

Євген Дубровський — київський лікар, який до повномасштабної війни жив у світі чітких правил, стерильних інструментів і прогнозованих діагнозів. Але після 24 лютого його медицина перестала бути кабінетною. Він опинився там, де не існує «черги», «протоколів» і «завтра подивимось аналізи».

Війна без прикрас

На передовій життя вимірюється хвилинами, а смерть — звичайною статистикою, що має обличчя і голос. Євген Дубровський пройшов Авдіївку, жив поруч із піхотою, бачив, як добровольці стають кістяком армії, і занотовував усе, щоб не зійти з розуму.

Історія Євгена Дубровського

Його історія — це війна без прикрас, але й без театральної чорнухи. Це чесна розповідь людини, яка пішла на фронт лікарем і повернулась іншою людиною.

Розповідь Євгена Дубровського

«Ми не чекали наказу. Ми пішли самі»

Я не був військовим. Я не мав звання. Я не мав військової освіти. Я не був «професійним бійцем». У мене була інша професія — рятувати життя.

Я пам’ятаю, як багато хлопців тоді пішли на фронт без примусу. Без мобілізації. Без повісток. Без погроз. Люди просто вставали й ішли. Кидали броні, кидали можливості, кидали комфорт.

Крок до невідомого

Я бачив це на власні очі. І це був той момент, коли ти розумієш: країна тримається не на державі. Вона тримається на людях. Особливих людях.

Ми з батьком теж зробили цей крок. Це було важко. Це була драматична сторінка для нашої сім’ї, але ми пішли. І нас обох спочатку не взяли.

Перший досвід на фронті

Просився на швидку. Не взяли знову. Я нікому не казав, що я навчаюся, що в мене аспірантура. Не хотів жодних пояснень, жодних пафосних промов.

Тоді просто зранку тихенько вийшов із дому. Пішов у «чужий» військкомат. Не в свій — в інший. Туди, де про мене не знали.

Абсурд цивільного життя, який ще тримався на уламках мирного світу.

Перший досвід оформлення

І я пам’ятаю очі жінки, яка мене оформлювала. Вона подивилася на мене так, ніби я зробив щось неймовірне й одночасно дурне. І сказала приблизно так: «Серйозно? Ви самі прийшли?»

У її очах було дві речі: здивування, повага й якийсь ледь вловимий розпач. Мовляв: «Нічого собі. Людина прийшла сама».

Сказала – якщо здорові, підпишіть тут, сфотографуватися тут і підписати тут. Все. Ось і всі формальності.

Від’їзд на фронт

Я повернувся додому за речами. І буквально через годину мене вже забрали.

«Я був впевнений, що буду захищати Київ»

Ми сіли в автобус. Я був абсолютно впевнений, що зараз буду захищати Київ. Рідне місто.

Я думав: ну логічно — якщо ти з Києва, якщо ти лікар, якщо ти доброволець, якщо ти прийшов без примусу — то тебе залишать там, де ти потрібен.

Я уявляв себе в Києві: медичний пункт десь на околиці, а може евакуація, допомога пораненим, робота в складі якихось підрозділів, де треба бути ближче до столиці.

Мені здавалося, що це очевидно. Але армія — це місце, де очевидного немає. І повно сюрпризів.

Нас повезли під Авдіївку. Спочатку ніхто не говорив прямо. Бо там завжди «секретно». Іноді здається, що це не секретність, а щось інше.

Джерело: 056.ua