Київський військовий лікар Євген Дубровський розповідає про війну на передовій через свою книгу, де описує життя солдатів та боротьбу за виживання без прикрас.
Євген Дубровський: лікар, який перейшов на фронт
Євген Дубровський — київський лікар, який до повномасштабної війни жив у світі чітких правил, стерильних інструментів і прогнозованих діагнозів. Але після 24 лютого його медицина перестала бути кабінетною. Він опинився там, де не існує «черги», «протоколів» і «завтра подивимось аналізи».
Війна без прикрас
На передовій життя вимірюється хвилинами, а смерть — звичайною статистикою, що має обличчя і голос. Євген Дубровський пройшов Авдіївку, жив поруч із піхотою, бачив, як добровольці стають кістяком армії, і занотовував усе, щоб не зійти з розуму.
Історія Євгена Дубровського
Його історія — це війна без прикрас, але й без театральної чорнухи. Це чесна розповідь людини, яка пішла на фронт лікарем і повернулась іншою людиною.
Розповідь Євгена Дубровського
«Ми не чекали наказу. Ми пішли самі»
Я не був військовим. Я не мав звання. Я не мав військової освіти. Я не був «професійним бійцем». У мене була інша професія — рятувати життя.
Я пам’ятаю, як багато хлопців тоді пішли на фронт без примусу. Без мобілізації. Без повісток. Без погроз. Люди просто вставали й ішли. Кидали броні, кидали можливості, кидали комфорт.
Крок до невідомого
Я бачив це на власні очі. І це був той момент, коли ти розумієш: країна тримається не на державі. Вона тримається на людях. Особливих людях.
Ми з батьком теж зробили цей крок. Це було важко. Це була драматична сторінка для нашої сім’ї, але ми пішли. І нас обох спочатку не взяли.
Перший досвід на фронті
Просився на швидку. Не взяли знову. Я нікому не казав, що я навчаюся, що в мене аспірантура. Не хотів жодних пояснень, жодних пафосних промов.
Тоді просто зранку тихенько вийшов із дому. Пішов у «чужий» військкомат. Не в свій — в інший. Туди, де про мене не знали.
Абсурд цивільного життя, який ще тримався на уламках мирного світу.
Перший досвід оформлення
І я пам’ятаю очі жінки, яка мене оформлювала. Вона подивилася на мене так, ніби я зробив щось неймовірне й одночасно дурне. І сказала приблизно так: «Серйозно? Ви самі прийшли?»
У її очах було дві речі: здивування, повага й якийсь ледь вловимий розпач. Мовляв: «Нічого собі. Людина прийшла сама».
Сказала – якщо здорові, підпишіть тут, сфотографуватися тут і підписати тут. Все. Ось і всі формальності.
Від’їзд на фронт
Я повернувся додому за речами. І буквально через годину мене вже забрали.
«Я був впевнений, що буду захищати Київ»
Ми сіли в автобус. Я був абсолютно впевнений, що зараз буду захищати Київ. Рідне місто.
Я думав: ну логічно — якщо ти з Києва, якщо ти лікар, якщо ти доброволець, якщо ти прийшов без примусу — то тебе залишать там, де ти потрібен.
Я уявляв себе в Києві: медичний пункт десь на околиці, а може евакуація, допомога пораненим, робота в складі якихось підрозділів, де треба бути ближче до столиці.
Мені здавалося, що це очевидно. Але армія — це місце, де очевидного немає. І повно сюрпризів.
Нас повезли під Авдіївку. Спочатку ніхто не говорив прямо. Бо там завжди «секретно». Іноді здається, що це не секретність, а щось інше.
Джерело: 056.ua
